Богослов'я

Слов’янське Боголослов’я це наука про сутність, значення та призначення Вишніх Богів, Сварожичів та духів. Викладене тут відповідає богорозумінню Радення Сварожого (Родове Вогнище Слов’янської Рідної Віри) та світовідчуттю хмельницької громади рідновірів «Стріли Стрибога». Ніяких сутнісних відмінностей в цих розуміннях звичайно ж немає, крім суто етнографічних особливостей притаманних Поділлю та ширше Україні. Наша ціль відтворити автентичне слов’янське всебожжя (пантеон), щоб допомогти людині в пробудженні духу (внутрішньої божественної сили).

РОДРОД – всевишній Бог, родитель Сварога і Лади, та усього сущого і несущого у Всесвіті. Згадується в «Слово про ідолів» джерелі ХІІ ст. хр. ери, хоча саме воно є перекладом грецького твору Григорія Богослова проти грецького язичництва, але містить вставки і про Слов’янську Віру. Також згадки про Рода є в «Слові христолюбця» (джерело XIV ст.). Надзвичайно цікавим є коментар до християнських Євангелій «О вдуновлении духа в человека», знайдений дослідником Н.В.Качаловим в Архіві іноземних справ, ось що там мовиться: «То ти не Род седя на воздусе мечет на землю груды и в том рождаются дети» (рукопис датується XVIІ ст.). Повністю культу Рода та Рожаниць, вірніше їх критиці, присвячене джерело ХІІ ст. «Слово Ісаї пророка». Як засвідчує «Устав преподобного Сави» (XVI ст.) попам на сповідях архієреї рекомендували запитували у слов’ян «чи молились вони Роду і Рожаницям».

БІЛОБОГ - втілення сили, мудрости та знань усіх світлих Богів. Безособова сутність. Згадується в «Історії Каменської єпархії» (джерело XVII ст.).

 

 



сварогСВАРОГ – чоловіче втілення Рода, Бог-Творець, Бог Неба і Зірок, основа мудрости і святости. Вогонь і світло роду, опікун шлюбу і ковальської справи, людських ремесел і умінь всяких. Бог, який з волі Рода, явив людям триєдність буття і встановив кон Всесвіту. Сварог є батько Богів і мужем Лади. На початку часів Сварог викува за 12 космічних діб, Сонце, Місяць, Вечірню і Вранішню Зорю, небесні світила. Сварог є світло-вогонем роду небесного, вісь миру, Алатир, що в основі Світового Дерева лежить і все навколо нього обертається, тому він Бог світла і Бог Прави, Яви і Нави. У душі кожного слов’янина горить частинка Сварога – Відогонь, який людину до світла Прави тягне, знання даючи. Сварог навчив людей користуватися вогнем, обробляти мідь і залізо, орати цілини і засівати зерно. Від того праведні господарю звуть себе вогнищанами, і на свята на подвір’ях своїх родові вогні палять, щоб Род бачив і про дітей своїх пам'ятав. Сварог викував перший плуг і першу шлюбну обручку і це ним заповідано, що кожен може знайти пару свою яка лише йому призначена. Як знак Сварожий звечора проти Різдва плуг вносили в будинок і клали під святковий стіл. Будучи вогнем, Сварог через Огнебога Сварожича дав вогонь людям. Тому Сварог вважається Богом ковальства, шлюбу і хліборобства. Він наділяє людину вічною мудрістю, спокоєм і рівновагою, допомагає оволодіти будь-яким ремеслом, приносить прозріння і прагнення пізнання нового. Свято Сварога відзначається 1 листопада. Сварог постає у вигляді зоряного неба, Це там наші Предки знаходяться, від зірок силу нам посилаючи, опікуючись родичами повсякчас. Свароже Коло має в собі 12 сузір'їв, чертогів. Кожен з них володарює в небі близько 2-х тисяч років. Через Сварожичів Батько керує небесним вогнем, життям і урожаями на землі. Сварог постійно спостерігає за світом через Ока Лада, яке є частинкою Всюдисущього Ока Рода, яке вдень проявляється Сонцем, а вночі – Місяцем. Сварог згадується в «Іпатіївському літописі», під 6622 (1114 р.) р. Слово «svarga» в давній мові аріїв означає «небо».

ЛАДА – Мати Богів, старша Рожаниця, Богиня світового Ладу, покровителька жінок, дітей, шлюбу, любови, жіночих справ, врожаю. Жіноче втілення Рода, дружина Сварога. Всі Богині – це її прояви на відповідних рівнях буття. Лада – Богиня життя, весни, родючости, народження, жита-пшениці, яка творить і воскрешає відмерлу на зиму природу, робить землю родючою. Отже, кожен зародок, кожне зерно для неї – це частинка Алатиря, частка Сварога, через те вона всім живим і проростаючим опікуєтся, сили дає і до світла направляє. Лада є світовою любов'ю, яка служить основою творення і існування. Мати Лада після смерти збирає душі праведників, які стали іскрами Відогню Сварожого і йде в людський світ, вкладаючи їх в лоно жінкам, які прагнуть дитини. Велика Матінка Лада проявляє себе як об'єднання протилежностей, чарівність і любов. Людина – це явна частинка Великої Матері. Відаймо, ми з Великою Матінкою повсякчас поєднані і, Праву прославляючи знати маємо, що людина з Богами одне, через те вона свій менший світ ладувати повинна, як і Боги – великі світи. Тому одне одному допомагати потрібно духовно і тілесно, рід творячи, ладувати життя своє, сім'ї, а потім держави. І як Боги нам в земних справах допомагають так і ми справам Божеським славляннями щоденними, обрядами, славоспівами та праведними діяннями допомагати маємо. Тоді завжди Дух Лади-Ладоньки в цей світ сходитиме на чарівній колісниці, запряженій парою голубів і парою лебедів буде, вогонь небесний розпалюючи, проганяючи лихі сили занепаду. Велика Матінка Лада приносить світові Живу Воду Ирію, приходить до людей по веселці з немовлям (Божичем) на голові. У руці вона тримає червоне яблуко з виноградною лозою. Немовля - це є світ Яви, Сонце-Дажбог наш ріднесенький, з голови миру Прави удіяний, Світоч і радість нам вічна, а яблуко – це яйце-райце початок всього сущого – Ока Рода, камінь Алатир, Сварга, Сонячний хрест, Острів Буян. Прекрасні дні травня і почала червня присвячені Ладі і велелюдними ігрищами вшановуються. Тим, хто приносить Ладі пожертви, пророкує вона вустами жінок-відунок щастя і долю. Щорічно, коли сонце покидає сузір'я Стрільця, Богиня Лада народжує нове Сонце (Божича Сварожича), після чого вона разом зі Сварогом впродовж 12 ночей снує Всесвіт. Свято Великої Лади відзначається 22 квітня. Богиня Лада згадується в польському Ченстохівському рукописі Яна з Михочина (джерело XV ст.), в працях автора XV ст. Яна Длугоша, а також в Густинському літописі (XVII ст.)

МАКОША МАКОША – Богиня материнства, прояв Великої Матері Лади в стихії землі і води. Вона є богинею милосердя, щастя і нещастя, жіночої долі, ворожіння, рукоділля, покровителькою джерел і святих колодязів, урожаю, захисниця корів. Вона дружина Велеса, як земля пов'язана з потойбічним світом, ворожінням і чаклунством. Макоша є Матір'ю Коша, тобто земних благ. Макоша також і «мокруша», повелителька води в ликові богині Дани. Якщо людина про землю піклується, в загальний кіш додає, тоді дарує Макоша їй незліченні багатства, силу, радість і щастя. Іншою іпостассю Макоші є Мати Слава, войовнича захисниця рідної землі. Макоша – посередниця між небом і землею, а тому на ритуальних рушниках завжди зображається з підійнятими в гору, до неба руками. Вона є джерело тепла і вологи, тому інколи вона зображається з руками опущеними до землі. Макоша – воллодарка духів землі та води, які викликають весняні дощі і опікуються весняними обрядами, пов'язаними з тими водами. Макоша, в ликові Рожаниці, покровителька пологів і заступниця породіль. Вона ж пов'язана зі своєю донькою Долею. Від того, як люди її шанують, так їм на землі і ведеться. Рослинами Мокоші є зілля, коноплі і мак, її час – ніч. Це їй присвячується перший скошений сніп, а її мужу Велесу – останній, після чого ті снопи пов’язувались, символічно закриваючи Кіш-Землю на осінь. З цих снопів робиться Дідух. Символами Богині є прядка і веретено, якими вона тче з себе явний світ. Свято Макоші припадає на 17 серпня (перехід землі в сузір’я Діви). Макоша згадується в «Повісті минулих літ» та практично в усіх східнослов’янських літописах, бо її кумир був встановлений в Києві при Великому князеві Володимирі: «поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, — а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош». Також на Русі є ріки присвячені богині води Макоші: р. Мокша в Новгородчині (притока Оки) та р. Мукша на Поділлі (притока Дністра).

ПЕРУНПЕРУН – один з найстарших Сварожичів (синів Сварога). Захисник Правди, уособлення всеперемагаючих сил Рода небесних і земних, повелитель блискавки і грому. Для уславляння Перуна, який ототожнювався з дубом, це дерево висаджували і ростили в Боголіссях – Священних гаях. Перун ратною силою Раду-Породотеля є, він опікується дотриманням Справедливости і законів Прави. Перун – покровитель грози, росту, поєдинків, вогню, сили, влади, закону, життя, зброї, бойових мистецтв, податель благ та дощу, заступник витязів. Восени Перун замикає небо і йде відпочивати на Алатир-Камінь, а після Рожества, просякнутий Дажбогом, починає збиратися в похід, щоб першим весняним громом і блискавкою дати Макоші пролити чарівний напій Живої Води Ирію. Він разом з Дажбогом (Перун, власне, і є Дажбог, у своїй мирній іпостасі) воскрешає землю, проганяє холод, Мару і Морока. Його святости страшиться вся нечисть і басури, тому вогнищани покривають себе Стрілкою Перуновою для захисту від нечисти і кривди. Для захисту і відлякування лихих сил на ужиткових речах малюються громові знаки – шестикутні зірки. Перун величний захисник і суворий суддя, тому Предки, йдучи обороняти рідну землю і віру свою, присягалися Перуном, Богом своїм, що не осоромлять слави Вітчизни. Перун-бог не тільки дарує життя, але і карає людину за її провини. На честь Громовержця в Родових Храмах постійно горять вогні, які підтримуються дубовими колодами. Щоб був добрий урожай, чоловіки приносили жертви дубам, звертаючись до Неба, а жінки – липам, звертаючись до материнських сил Землі. Головними святами Перуна є Купайло, коли Перун з Дажбогом суть одне (у цю ніч саме Перун запалює цвіт папороті) та Перунів день, який випадає на 20 липня (покидання сонцем сузір’я Рака та наближення до вогняного сузір’я Лева). Перун згадується в «Повісті минулих літ» та практично в усіх східнослов’янських літописах, бо його кумир був встановлений в Києві при Великому князеві Володимирові: «поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, — а голова його [була] срібна, а вус — золотий». У балтійських словян Перунові був присвячений день тижня, який ми звемо четвер, а вони – перундан.

ДОДОЛАДОДОЛА – молода Богиня-воїтельниця, яку скандинави називали Валькірією. Ії ім’я походить від подвоєння давньоарійсього кореня «dnu», що означає «трясти», «трясти бородою», тобто трясти бородою громовержця – Перуна. Додола є дружиною Перуна, славнозвісною Перуницею, яка в обрядовій пісні рідновірів «вдарила об землю блискавиць чергу». Додола є бойовою супутницею Перуна, вона надихає Його до перемог і ратних поєдинків. Додола гордовита та непокірна. Богиня також є захисницею і покровителькою рослинности, молоду дівчину (княгиню свята Перуна) в її честь прикрашають багатими вінками та герляндами. Додола в цьому аспекті споріднена з Живою. Додола володіє стихією небесної дієвої води, саме вона може викликати дощь, який запліднить Матінку Землю (Макошу). Коли Русини прагнуть викликати дощ то звертаються саме до Додоли, кумир якої обрядово обливають водою з відер. Додолі присвячено безліч пісень у болгарських слов’ян та сербо-хорватів.

 

 

 

 

 

ДІВА – лик Богині Лади, хранителька жіночих таємних союзів, прояв непізнаного в жінці. Її загадковість втілюється місяцем. Діва відображає непізнаність жіночої сутности, так само як Див, є непізнаним ликом Всебога. Цей лик Матінки Лади вшановується майже всіма арійськими народами. Як Артеміда вона славиться у еллінів, як Магадеві у індусів, як Дзєвонна та Дзєвіца в південних та західних слов’ян. Своєю загадковістю та таємною магією Діва рідниться з Богинею Макошею. На честь Діви на Русі й до цього часу збереглось багато «Дівич-гір», одна з навідоміших – це Дівич-гора на правому березі Либіді. Девінград наших північних братів, полабських слов’ян, перейменовано германами в Магдебург. Діва постає перед нами молодою, надзвичайно вродливою дівчиною. З загадковим та чаруючим (дивуючим) поглядом. В її руках, як і в Макоші, прясельце – знаряддя звичаєвого дівочого гадання. Але, на відміну від Долі та Макоші, Діва лише передбачає, але не плете полотно життя. Вшановується Діва 17 серпня, на свято Матері Землі (Макоші), коли наше Сонечко входить у сузір’я Діви.

ДАЖБОГДАЖБОГ – син Сварога, Бог Сонця, світла, добра, благоденства, благодаті, природи, багатства. Проявляється він в Яві чотириликим Світовитом: весняняним, літнім, осіннім та зимовим сонцем. Кожен з ликів наділений особливою суттю, має свою силу і вплив, через те вони різні є. Так само людина має вікові і станові прояви, які змінюються в посвятах. І не можна посвяти або варни минути жодної, оскільки як Божич – дитям є, так і людина невідаючою є, як Ярило – господар, що за роди піклується, так і людина господарем бути має, як Семиярило воїн є, так і людина витязем стати мусить, а потім Світовит, що для людини в верстві відаючих проявляється. Разом вони одне, а одне без іншого не буває, так і з людиною бути має. Дажбог через Сварога народжений і з Даною в парі перебуває. Тому він і на дощі вплив великий має і на погоду всяку, не раз до людей невідаючих засухою страшною або громом і блискавками як Перун приходить. Дажбог є великий витязь, що тьму проганяє, стрілами своїми вогняними і ликом сонцесяйним. Світло і вогонь в душах підтримує. Русини є онуками Дажбожими. Тому світло душі своєї навколо поширювати треба щоб в світі любов, доброта і щирість були. З кожним Колом своїм Дажбог оновлений на Рожество народжується, літо за літом кола вертячи, отже повинні вчитися і Правди прагнути, щоб Сонце-Дажбог нам довго світив. Дощ Дажбога несе в собі активну, небесну запліднюючу воду, він Бог сонячно-небесних (насичених сонячною снагою) чоловічих запліднюючих вод. Його звуть Трисвітлим, бо він є у всіх трьох світах – Праві, Яві та Наві. Найбільше свято Дажбога, це Купайло, літнє сонцестояння, день найбільшої сонячної сили, могутности, коли сонце переміщується у сузір’я Близнят.

 

СВІТОВИТСВІТОВИТ – Бог сучасного і майбутнього, який стежить, щоб на землі, в небі і в підземному царстві священно здійснювалися кони Правди. Він Бог Світла Роду і саме видиме світло Сварога, яке проникає у всі закутки, несучи Правду і Лад. Сила Світовита є світлом мудрости, яка буття упорядковує. Тому він також є Богом родючости, врожаю і пов'язаний з осіннім сонцем, а також збіжжям і битвами великими. Він вшановується 25 вересня на Овсеня і це означає, що Світовит постав в Яві, бо осіннє сонце завершує річне коло. Воїни вважають його своїм покровителем, як в мирний час, так і в бою. Знаємо, що Світовид є Сонцем, яке на білому коні приносить на землю світанок, воює з ворогами світла. У його храмі тримали білого коня, а біля кумира – сідло і вудила. Їздити на Світовитовому коні суворо заборонялося. Тільки Волхв має право виводити і годувати його. Вважали, що вночі Світовит сідає на коня і воює з ворогами, тому один з його знаків є величезний меч, який знаходився біля кумира. Будучи войовничим божеством Світовит любить, щоб його славили жерці-воїни. Для цього при кожному Храмі Світовіта проходили навчання і знаходилися постійно жреці, які Правду в мистецтві військовому пізнавали, три світи, три глави в собі пізнаючи. Священним птахом Світовита є півень – кур. На Овсень сонце переміщується в сузір’я Терезів. Світовит згадується в «Слов’янській хроніці» Гельмольда (джерело ХІІ ст.), «Діянні данів» Саксо Граматика (джерело ХІІ ст.). Самий яскравий образ Світовита, це кумир знайдений жителями с.Романівка (Хмельницька обл.) в ріці Збруч у 1848 р. Цей образ (кумир) точно відповідає опису Свентовита Саксо Граматиком: «кумир, з чотирма головами, на стількох же шиях».

 

 



ТРОЯНТРОЯН – уособлене втілення Великого Триглава, Бог-хранитель Трисвіття (Прави, Яви, Нави). Троян несе в собі могутню силу, осукупнює снагу усіх трьох світів, тому його вшановують як Бога-опікуна витязів, який дарує їм сили до перемоги. Як Бог, що несе снагу усіх станів Всесвітня (творення, збереження, руйнування) Троян ототожнюється з корінням Дерева Роду, на кумирі Світовита, він зображений в нижньому ярусі. Себто, Троян, як зерно, несе в собі потенційні сили усіх світів, і в їх розгортанні прояляє себе. Бог Троян належить до Богів, в особі якого пізнаються сили Богів-опікунів Прави, Яви та Нави – Сварога, Дажбога та Велеса. Тому різні Слов’янські племена, в часи занепаду Віри-Віди, ототожнювали Трояна то з Богом сонця, то з Богом місяця. Духовна суть Бога Трояна важлива для рідновіра у доленосних життєвих справах, тих які мають бути благословенні Богами усіх світів. Власне тому тропа Троянова, це шлях слов’янина на якому він просякається знаннями і силами усіх Рідних Богів. В «Слові о полку і гореві Ігоря Святославича» землею Трояновою названа Русь, тобто земля насичена снагою усіх Рідних Богів, а «віки Троянові» - це віки вільного життя слов’ян. Бог Троян має ту особливість, що несе снагу чоловічих Богів , на відміну від Матері Слави, яка уособлює силу і Богів, і Богинь. Троян зображається кумиром о трьох главах, очі і уста якого покриваються зав’язками, коли приходять темні часи, приходять вороги на рідну землю. Це є ознакою великого сорому і таким чином Слов’яни нагадують собі про потребу бути витязями духу і чину. В нижній частині кумира зображається місяць (Нава, Велес), в середній людина (Ява, Дажбог), три глави вінчає шапка чи корона у вигляді променистого сонця (Права, Сварог). Троян згадується в «Слові про похід Ігорів» (джерело ХІІ ст.), в «Ходінні Богородиці по муках» (джерело ХІІ ст.), в «Слові і одкровенні святих апостолів» (джерело XVI ст.).

 


ЖИВАЖИВА – Богиня життя, плодючости, духовного й тілесного здоров’я, весни. Втілення життєвої сили і зцілення. Несе в собі снагу й силу до запліднення. Живу, ще подекуди звуть Ярилицею. Таке ймення Жива отримала за те, що пробуджує яру (весняну) силу життя в усьому, що має душу й Дух Божий. За велику всепроникаючу любов, яку несе в собі Матінка Жива, окремі Слав’янські роди прирівнюють її до самої Богородиці Лади, матері усіх Богів. Німецький літописець ХІІ ст. Гельмольд в своїй «Слав’янській хроніці» вважає Живу однією з головних Богинь наших предків, найбільш пошанованою у північнослав’янського племені полабів. В Польщі на її честь (за свідченням Яна Длугоша) висаджувались священні гаї та був збудований храм Живець. Її ім’я залишилось в більшості індо-європейських мов, це такі слова як «жито», «життя» у слов’ян та «vita», «viva» у Романців. Віта (Vita), на латині — Життя, Віва (Viva!) — будь здоровим! (по-сербськи — Живєо!, по-русинськи — Хай живе! — Vivat!) Жива є одним з першопроявів Лади Матінки, однією з трьох найстарших Богинь-Доньок, якою є також Макоша. Жива сходить до людей як життєнароджуюче Світло Рода Всевишнього. Вона присутня в усьому що живе, але не тільки в тому, що дихає. Коли Матінка Жива покидає якусь душу її місце займає Богиня Мара і в тіло приходить смерть. З 2-го травня, через 40 днів після свята Новоліття, в степовій та лісостеповій зоні Руси з’являються перші плоди, на полях рясніють сходи. Тому це свято в нашому хліборобському народі відзначалось із вшануванням польових сходів, бо від них залежало життя, виживання Русинів. Його проводять біля засіяного поля чи власної присадибної ділянки, яка уже також має сходи.

ХОРСХОРС – Бог сонячного світла, відбитого в місяці. Втілення вірности і послідовнозсти шляху. Божественний жрець-вогнищанин, хранитель Відогню. Він підтримує горіння Світла Рода в темну частину Доби Сварожої. Інколи Хорса плутають з Богом місяця, невірно тлумачачи його ознаки. Місяць не випромінює жодного світла, а лише відбиває світло Сонця, тому Хорс є сонячним Богом, Богом сонячного світла, Сонця. Не дарма цьому є підтвердженя в цілому ряді слов’янських та слів в мовах інших нащадків аріїв: «хоровод» - водіння тацю по колу, «круг» - коло, «корж» - обрядовий круглий хліб, «кресати» - видобувати вогонь (стихію сонця), «хорда» - відрізок з кінцями на окружності, «корш» - на мові персів «сонце», «коршеті» - на мові Авести «сонце», «хрісос» - на грецькій мові «золото» (метал сонця), «хорс» - на англійській «кінь» (тварина-тотем сонця). В річному колі з Хорсом,ве сонцестояння, коли народжується Божич Сварожич. Сузір’я в яке вступає сонечко на Коляду, власне, називається рідновірами сузір’ям Хорса, в західному зоревіданні це Козиріг. У річному колі протилежно до знаку Хорса знаходиться астрологічний знак Купала, Дажбога, прояв літнього Сонця. Хорс дає людині снагу для початку всякої нової дії, проявлея себе в конкретних справах. Цей Бог відображає приховані можливості всього живого, відбиття в них Світла Рода Всевишнього. Саме Хорс допомагає людині восКРЕСити в собі необхідні якості, сили та снагу. Бог Хорс приходить до нас на допомогу в важку хвилину, як кажуть в народі «чорний день», Він є тим променем світла та воскресіння.

 

 

ЗОРЯЗОРЯ – прояв Лади, Богиня просвітлення, ранку (Утреня), дня (Денниця) та вечора (Вечірня), любови та прощення. Донька Дажбога, дружина Хорса. Богиня Зоря з’єднує вранішнє і вечірнє Сонце виводячи його на небо і проводжаючи на спочинок. Богиня Зоря несе в собі образ молодости, краси, береже таємниці дівочих посвят та жіночих знань. До Зорі ми звертаємось коли потребуємо осягення певної істини, коли потребуємо озаріння (просітлення). Нелогічні знання, відання – це та частина Всесвіту якою опікується Богиня Зоря. Сю Богиню ми бачимо молодою дівчиною, в одязі вишитому зоряними візерунками, та сяючою зорею над головою. Зоря належить до різдвяного Триглаву: Сонце, Місяць, Зоря, який щиро прославляється в колядках. В цьому образі Богиня ототожнюється з небесною водою (в розумінні знань, відання), тому є близькою матінки Дани. Зорю вшановують на Рожество, на початку грудня (04) та на Водокрес. 

 

 

 

 



СТРИБОГСТРИБОГ – володар простору, вітрів, руху, грози, буревіїв і ураганів. Він є проявом Рода, себто розуміється як Вишній Бог, рівний Сварогу і Ладі. Стрибог - дух руху, за допомогою якого він вдуває життя в усе суще і направляє рух небесних тіл, від того він ще зветься Позвізд. Стрибог є стрижнем і основою об'єднання і переходу Білоби в Чорнобу і навпаки. Стрибог, в русі проявляючись, зі Сваргою поєднаний, і може він бути дуже швидким, а може повільним,. Вітри, це перетворення, і тому Стрибог може стражданням проявлятися, оскільки без внутрішнього самообмеження і засторог важко досягти добрих змін. Коли вітер не дме, це означає, що він набирає силу для стрибка, так само людина стримуватися може і ладу визначеного дотримуватися, щоб на вищий ступінь піднятися. У Стрибога шість синів і шість дочок і велика кількість онуків. Вони допомагають йому підтримувати все в русі, направляючи погоду і рух в просторі. По волі Батька борються з нечистю, стрілами вогняними розвіюючи її. Стрибог всюдисущий і бачить все, що відбувається в світі, від того він має чотири найголовніші лики: Сівер – Бог холодних вітрів, Літник – Бог теплих вітрів, Стрига – Бог східних вітрів, Вітрило – Бог південних вітерів, окрім них, є Морян – вітер, який дме з моря, і Вітерець – легкий вітерець. Серед Стрибожих вітрів є і найпідступніший і найхитріший повітряний дух – Спокусник. День Стрибога – неділя, оскільки він великий батько, який з Родом суть одне. У людській свідомості він уявляється як старець з великою бородою, з лугом, стрілами і батогом. Стрибог, виступаючи як сам простір і його держатель, пов'язаний з сузір'ям Близнюків, оскільки є мінливим, змінним. Свято Стрибога збігається із святом Білобога, які власне є одиним і тим же, та відзначається 14 липня.

ДОЛЯДОЛЯ – є ликом Макоші (тобто та сама Макоша, але яка творить долю), богинею, що визначає призначення людини, тому при народженні наділяє немовлят всіма чеснотами, пророкує їм майбутнє. Доля відає про все, що було, є і буде з кожною людиною. Доля віщує, чому потрібно навчитися кожній людській душі, коли тая в черговий раз повертається на Землю. Має і свою зворотну сторону – Недолю, якою обертається до людей, що свій шлях життєвий занапащають, Рідну Віру-Віду зраджують, До кривдників Недоля приходить не сама, а з діточками своїми – злиднями, вони від такої людини щастя і радість відбирають, здоров'я і добробут руйнують і до Нави тягнуть. Хто закони Прави знає, той з Долею домовитися може і шлях кращий одержати. Восени на свято Долі (24 листопада) дівчатка готують кашу і в горщику виносять за поріг, закликаючи Богиню "Доленько, Доленько, йди до нас кашу їсти!". У лютому на Стрітення в сім'ях рідновірів співаються пісні-замовляння на тепле і добре літо, робляться ворожіння. "Доленько, Доленько, дай мені збіжжя, теплого одягу ще й силу ведмедячу". Символами Долі є веретено, прясельце, клубок ниток. Це є знак того, що будь-яка доля – то є передусім робота, ким би людина не була, чи - господарем, чи витязем, чи волхвом. У кожного призначення своє, а через те і Доля різна.

 

 



ЯРИЛО ЯРИЛО – Бог весняного ярення і розквіту, війни і любови, пристрасти і нестримності, чоловічої сили, зростання, хоробрости і родючости. Ярило – бог весняного пробудження природи, дітонародження, домашньої худоби та вовків, пивоваріння, землеробства, люті та війни. Весною вночі і вдень Ярило в білому полотняному одязі, з босим ногами (щоб землю не пом'яти) на білому коні їздить. На голові великий вінок весняних польових квітів, а в руках серп і жмут доспілого колоса, на поясі меч двосічний. Він шаленством молодечим рясніє. Ярило роз'їжджає полями, садками і лісами, куди не зайде – там жито горою, куди не погляне – там враз колос квітне і множиться. А як гляне на дівчину, її серце любов'ю спалахує, на хлопця – кров в жилах закипає, шабля сама до рук стрибає. Ярилу присвячують початок посівів (23 квітня), збираються по селах хлопці і дівчата, вибравши з себе найгарнішого (чи то дівчину), щоб коси довгі мав, одягають його так, як уявляємо Бога Ярила, і усаджувають на білого коня. Кругом його довго водяться кривого танцю, хороводи-сварги; на всіх, хто бере участь в забаві, повинні були бути вінки з свіжих квітів. Якщо тепло і сонячно, обряд проводиться в чистому полі біля нив, що засіваються (за участю літніх людей). Хороводними співають пісню, в якій прославляється Бог Ярило, як він ходить по світу, зрощує жито на нивах і дарує людям родючість. Витязі змаги проводять, силу і завзятя в ігрищах ратних виказуючи. Коли запліднююче ярення молодого Сонця Ярила в купальські дні йде на спад, люди з почестями проводжають свого Сонячного Бога до наступної весни. Та не тільки весною, а й протягом року всього, коли в завзятті потреба є, до Ярила звертатися, незримий Дух його в собі будити треба. Свято Ярили знаменую себою входження сонечка в сузір’я Тільця.

 

ЛЕЛЯЛЕЛЯ – весняний лик Лади, Богиня закоханих молодих пар, є джерелом кохання для люблячих сердець. Леля виглядає як молода, надзвичайно вродлива дівчина, в довгій білій льолі, уквітчана вінками та травами. Вона особливо прихильна до молодих дівчаток, є їх заступницею та хранителькою, саме дівчата проводили обряди на її честь. Леля пов’язана з весняним воскресінням природи, квітами, початком польових робіт. На честь Лелі дівчата обирали найвродливішу дівчину, вдягали її в найкращий одяг, садовили на дернову лаву та водили хороводи, виконуючи обрядові пісні. Юнаки в цей день, на горах та пагорбах розпалювали великі святкові ватри. Дівчата прикрашають дерево Лелі, березу, стрічками та рушниками. Днем ушанування Лелі є 22 квітня (Красна Гірка), коли наше Сонце входить в сузір’я Овна. Свою назву свято Лелі, Красна гора, отримало саме задяки тим обрядовим вогнищам які розпалювались юнаками. Леля неодноразово оспівується в народних піснях майже в усіх Слов’ян. Ось текст веснянки, що наводиться дослідником О.Воропаєм [Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.,1991 – С.31]:

Ой, Лелю, молодая, о Лелю!
Ти в’юная, о Лелю!
Ти по горниці пройди, о Лелю!
Покажи своє лице, о Лелю!

 


БОЖИЧБОЖИЧ – лик Дажбога, Бог зимового сонця, народжений Матінкою Ладою. Він починає Коло Свароже, новий сонячний рік. Божич – прояв сили народження, яке є в кожній живій істоті. Терпляче чекаючи і закликаючи цю силу слав’яни направляють розвиток подій свого життя до кращого, на правильний і славний шлях на яком, дякуючи чеснй праці над собою, ми одержуємо вічність. Тому Божич це прояв відродження і буття вічного, яке знову і знову прокидається. Прославляючи молодого Божича, ми стверджуємо торжество світла і вічну перемогу Правди, перемогу правди над кривдою. Коляда, як велике свято Рожества (народження) молодого Божича - славиться в час, коли зимове Сонце повертає на літо, а день починає прибувати (24 грудня). Коли сходить перша зірка, господар обрядово вносить в хату Дідуха («дідній дух», сніп жита) і починається святкування. У цю ніч в хату до кожного рідновіра приходять три бажаних гості: «Перший гість – Краснеє Сонце, другий гість - Ясен Місячик, третій гість – Дрібнії Звізди». Вони символізують Господаря, Господиню і їх Діточок (Сварога, Ладу і Сварожичів), якими цього дня виступають родителі і діти кожної сім'ї. На столі обов'язково повинно бути дванадцять страв – головною з яких є кутя. Потрібно, щоб від хати до хати ходили щедрівники, співали замовляння і бажали усіляких гараздів кожної родині. Божич залишився тілки в щедрівках південних Слов’ян, інколи його ім’я звучить як Божик. Ось як уславляють Божича серби :

Борак борили Серберичани 
Кољедо мој, Божоле мој.
Божичу мој, Сварожичу ој!
У тој земљи Серберији
Кољедо мој, Божоле мој.
Божичу мој, Сварожичу ој!


СВАРОЖИЧ (ОГНЕБОГ)СВАРОЖИЧ (ОГНЕБОГ) – Бог вогню, прояв Сварога. Втілення затишку, спокою і щастя. Вживання імені Сварожича в множині позначає не Бога-вогника, а епітет усіх дітей Сварога та Лади. Огнебог Сварожич палає в хатах рідновірів на Покуті, перед личами і кумирами Рідних Богів, чурами Предків. Сварожич приводить в наш дім силу найвищого Бога нашого Всесвіту – Сварога, який є вогнем цього Всесвіту. Пошанування Вогню-Сварожича в домі є послідовним виразом Віри-Віди вогнищан, оскільки вони розуміють, що крізь вогонь проявляється творча сутність Рода. Ця творча сутність на рівні Всесвіту зветься Сварогом, в нашому сонячному кладоряді (сонячній системі) – це Дажбог, на Землі – Огнебог Сварожич. Бог Сварожич є не лише символом в Яві, він підтримує дух творця в душах Слов’ян повсякчас, спонукаючи нас до творіння. Сварожич нагадує нам про постійну присутність Вишнього Бога Сварога у всьому Всесвіті, в кожному його закутку. Днями вшанування цього Бога є усі родові свята, свята коли збирається родина, сім’я. Бога Сварожича ми бачимо, як молодого мужа даруючого людині вогонь. Він згадується в «Поучении против язичества» (джерело ХІІ-ХІІІ ст.), «Слові христолюбця» (джерело XIV ст.), «Хроніці» Тітмара Мерзенбургського (джерело ХІ ст.), в листі св. Бруно Кверфуртського до імператора Генріха ІІІ (джерело ХІ ст.). В згаданих джерелах Сварожич ототожнюється з Радегастом і це ім’я є одним з імен Сварожича.

 

 



РАРОГРАРОГ – прояв Сварога, Бог внутрішнього вогню віри (Відогню), який проявляється в образі сокола. Рарог то душа роду, вогонь віри який збирає нас разом, в одному колі бартів і сестер. Пробудження духу Рарога потребує від людей певних зусиль – пізнання Великого Триглава. Коли людина пізнає Трисвіття (починає Праву, Яву і Наву відати), тоді утворюється красне яйце віри нашої, а з того яйця родиться Рарог. Не кожен з нас досягає пробудження Ророга в собі, але його пізнання дає людині могутню силу, яка веде до великих звершень. Символом Бога Рарога є вогняний сокіл. Рідновіри славлять Рарога як дух Родового Вогнища, силу нашого перконання, силу Віри і Віди. Варто згадати, що княжий рід, що правив в Києві від Ігоря починаючи, використовував, як родовий, символ атакуючого сокола («тризуб»). Рарог вшановується на чотири великі сонячні свята – Рожество, Великдень, Купала, Овсень.

Читати 68137 разів Останнє редагування Вівторок, 05 березня 2013 09:53
Детальніше в цій категорії: Родосвет »
Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Контакти

  • тел. +38 067 383 42 13
  • E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Адміністратор: Мілада Міклуш.
  • тел. +38 067 584 09 90
  • E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Вы можете купить часы как известных брендов, так и недорогие китайcкие часы.